Помилка молодості I

– Наступний! – в черговий раз пролунало на ввесь зал і черга неспішно просунулась на одну людину. Джо МакРілл разом з усіма зробив крок, не відриваючи при цьому погляд від екрану смартфона. В залі було тихо й прохолодно, кондиціонери зволожували сухе липневе повітря, люди здебільшого майже не розмовляли один з одним і тому нічого не заважало Джо безцільно гортати стрічку новин. Раптом чиясь рука беззвучно опустилася йому на плече. Він розвернувся, щоб подивитися, кому це спало на думку потривожити його. На нього дивився світловолосий чоловік, з легкою щетиною та блакитними очима, що бігали туди-сюди.

– Чого тобі? – скривився Джо.

– Я Нік, – весело привітався той.

– Тобі робити нічого? – Джо завжди не подобалось, коли його відволікали, навіть коли він нічого не робив. Він вже хотів розвернутися і далі втупити погляд у смартфон, але чоловік випередив його.

– Через що ти тут? – спитав він, дивлячись Джо прямісінько в очі.

– Не твоє діло, – буркнув МакРілл і повернувся. Але чоловік, що представився Ніком, не здавався і знову потривожив його за плече:

– Черга довга, а твого акумулятора все одно не вистачить до кінця. Тобі прийдеться чимось зайняти свій час. Чом би просто зараз не поговорити? – Це було правдою і Джо це знав. Заряду на телефоні лишалось десь 20%, а черга попереду обіцяла як мінімум двогодинне чекання.

– Ну так через що ти тут? - Нік ледь помітно усміхнувся.

– Ти перший, – відказав Джо.

– Як забажаєш. Хочу змінити роботу. Колись давно по дурості пішов працювати на одну компанію і не вистачило розуму якомога швидше піти звідти геть.

Джо ледь помітно звів брови.

– Тепер твоя черга, – Нік перехопив його погляд.

– Через дівчину, – коротко відказав той.

– І це все? – Нік глузливо усміхнувся і додав: – Ну ж бо, більше деталей!

– Ти теж не дуже деталізував, – промовив МакРілл.

– Хочеш більше? Я розповім тобі більше, але потім буде твоя черга, – Нік зробив паузу і продовжив: – Отже, я був тоді ще зовсім молодий, останній курс університету. Студентське життя, безсонні ночі, прогуляні пари. А ще катастрофічна нестача грошей. То ж прийшлось влаштовуватись на роботу. Розіслав я своє резюме, пройшов кілька співбесід, порівняв перспективи та зарплату і вибрав, на свою голову, той Serve.

– Serve? – перепитав Джо.

– ServeSoft, – пояснив Нік, – Так от. Працюю я вже там п’ять років кодером. Ніякого тобі підвищення чи росту. Нудьга страшенна. Гроші ніби і є, але всі, кого я знав, вже отримують більше та й працюють якось цікавіше.

– Отже, ти хочеш щоб цього ніколи не було? – сказав Джо.

– В точку, – відповів Нік. – В мене ж були інші варіанти і тепер то я знаю, що вони були кращі

– Ну що ж, успіху тобі з цим, – МакРілл легенько посміхнувся.

– Ей, а як же ти? Тепер твій хід, – Ніку схоже кортіло послухати історію Джо.

– Та біс з тобою, слухай, – Джо прокашлявся і неохоче почав розповідати: – Схоже в мене теж була помилка молодості. Було це майже влітку, як от тепер. Ми поверталися з кіно: я і Рейчел. Вона була красивою, як янгол, і хитрою, як сам чорт... – він зупинився і замріяно подивився в нікуди, проте за мить продовжив: – Ми вже досить добре знали один одного, але нічого крім дружби в нас не було. Я завжди хотів це змінити. Але всі мої спроби через нерішучість чи з якихось інших причин, були марними. Але все мало змінитись того вечора. Настрій у нас був пречудовий, фільм, як тепер пам’ятаю, був шикарний, тож все йшло так, як я й планував. Ми прогулялись по місті, зайшли на морозиво в кафе і, так як надворі ставало холодніше, вона натякнула що пора б вже йти. Я запропонував провести її додому, і вона, певна річ, не відмовила.

– І, дай вгадаю, – Нік перервав оповідь, – ви почали зустрічатись, одружились, а вона виявилась ще те стерво? То ж тепер ти тут, бажаєш, щоб це все ніколи не ставалось?

– А нехай тобі! – спалахнув Джо і додав спокійніше: – Ні. Все було не так. Ти будеш слухати чи як? Нік ствердно кивнув і Джо продовжив:

– Я провів її до будинку і ось ми стоїмо, дивимось одне на одного, вона збирається прощатись і тут кляті слова застрягають в мене в горлі! Я нічого не міг з собою вдіяти, відчував себе як та мала дитина, яка раптом побачила щось велике і незрозуміле, те, з чим до того вона не зустрічалась. Я лише по дурному всміхнувся їй, вона по дружньому помахала мені рукою і ми розпрощались. Після того, певна річ, були ще моменти, але про цей я жалкую найбільше. Не будь би я таким стовпом в той вечір, все б склалось по іншому. – Хтозна, – багатозначно промовив Нік.

(кінець першої частини)