1 травня 2018 р.

Ще один чудовий день

травня 01, 2018 1

Дівчина, як завжди, спізнювалась. Він ніколи не бачив дівчат, які б цього не робили, але звикнути ніяк не міг. Знічев’я хлопець сів на стареньку лавочку, що стояла в тіні крислатої липи, і спрямував свій погляд в той бік, де знаходився вихід з готелю. Майже вся площа перед готелем була зайнята квітами та зеленню, подекуди росли маленькі деревця. «Цікаво, скільки вони платять своєму садівникові?» – іронічно сказав хлопець сам до себе. Раптом у дверях готелю з’явилась чиясь постать і він помахав їй рукою. Дівчина підійшла і привітно посміхнулась. Юнак відповів їй усмішкою і спитав: «В кіно чи на атракціони?». Вона на мить розгубилась, але потім твердо сказала: «Мені набрид «Прометей». Давай на цей раз в парк розваг». Він взяв її під руку і вони пішли в напрямку великого чортового колеса, яке ледь виднілося за верхівками дерев.  «Сьогодні має бути чудовий день», – натхненно сказав хлопець. «Як і всі минулі дні», – мрійливо відповіла вона. Вони минули стареньку школу і ввійшли до парку розваг, який немов би запрошував всіх охочих влитись в його чарівну атмосферу. Центром всього парку було величезне оглядове колесо, обабіч якого стояли різні каруселі і гойдалки, десь збоку розташовувався міні-автодром, різнокольорові автомобілі якого ніби застигли в очікуванні своїх маленьких відвідувачів. «До колеса!» – бадьоро скомандувала дівчина. Вони підійшли ближче до гігантської конструкції, яка, здавалось, ледь помітно рухалась. «О ні! Воно не працює» – вдавано сумно сказала дівчина. «А ти й наче рада, – відповів хлопець, – завжди підозрював, що ти боїшся висоти. Мабуть, якась технічна поломка, абощо». «Та чорт з ним, тим колесом, – дівчина не втрачала оптимізму, – давай підемо кудись за місто, поближче до природи!». «Тобі тут природи не вистачає?» – жартома спитав він, але тут же додав: «Чому б і ні? Давай».
Менше ніж через годину вони вже були за містом. Помаранчево-золоті дерева погойдувались під легким вітерцем і, у світлі призахідного сонця, здавались ще яскравішими. Вони мовчки сіли на траву і, пригорнувшись, спрямували свої погляди кудись у даль. «Це що, олень? – раптом захоплено спитала дівчина, –Ніколи не бачила оленів так близько!». «Де?» – запитав хлопець. «Та он же, між деревами!». Олень, мабуть занюхавши людей, підняв голову і неспішно попрямував у ліс. «Як же тут гарно!» – від усього цього милування природою в дівчини розгорівся романтичний настрій. «Світ, схоже, стає кращим від п'ятдесяти мільйонів кюрі, викинутих в повітря» – хлопець теж поділяв її настрій, але у своєму, специфічному стилі. «Та ну тебе» – вдавано обурено сказала вона.
Сонце поступово ховалось за обрій, освітлюючи своїм останнім промінням закохану парочку, дерева кольору золота і старий металевий знак, що стояв край дороги. Чорна фарба на табличці вигоріла і облущилась під впливом часу та сонячного проміння, проте побляклі літери ще можна було розібрати. «Прип’ять», – безшумно говорив знак.

pRosy Tales - wonderful day
Sunset Lake by behindspace99

Детальніше
Автор: о травня 01, 2018 1 коментар: Edit
Мітки: , , ,

20 квітня 2018 р.

Помилка молодості I

квітня 20, 2018 0

– Наступний! – в черговий раз пролунало на ввесь зал і черга неспішно просунулась на одну людину. Джо МакРілл разом з усіма зробив крок, не відриваючи при цьому погляд від екрану смартфона. В залі було тихо й прохолодно, кондиціонери зволожували сухе липневе повітря, люди здебільшого майже не розмовляли один з одним і тому нічого не заважало Джо безцільно гортати стрічку новин. Раптом чиясь рука беззвучно опустилася йому на плече. Він розвернувся, щоб подивитися, кому це спало на думку потривожити його. На нього дивився світловолосий чоловік, з легкою щетиною та блакитними очима, що бігали туди-сюди.
– Чого тобі? – скривився Джо.
– Я Нік, – весело привітався той.
– Тобі робити нічого? – Джо завжди не подобалось, коли його відволікали, навіть коли він нічого не робив. Він вже хотів розвернутися і далі втупити погляд у смартфон, але чоловік випередив його.
– Через що ти тут? – спитав він, дивлячись Джо прямісінько в очі.
– Не твоє діло, – буркнув МакРілл і повернувся. Але чоловік, що представився Ніком, не здавався і знову потривожив його за плече:
– Черга довга, а твого акумулятора все одно не вистачить до кінця. Тобі прийдеться чимось зайняти свій час. Чом би просто зараз не поговорити? – Це було правдою і Джо це знав. Заряду на телефоні лишалось десь 20%, а черга попереду обіцяла як мінімум двогодинне чекання.
– Ну так через що ти тут? - Нік ледь помітно усміхнувся.
– Ти перший, – відказав Джо.
– Як забажаєш. Хочу змінити роботу. Колись давно по дурості пішов працювати на одну компанію і не вистачило розуму якомога швидше піти звідти геть.
Джо ледь помітно звів брови.
– Тепер твоя черга, – Нік перехопив його погляд.
– Через дівчину, – коротко відказав той.
– І це все? – Нік глузливо усміхнувся і додав: – Ну ж бо, більше деталей!
– Ти теж не дуже деталізував, – промовив МакРілл.
– Хочеш більше? Я розповім тобі більше, але потім буде твоя черга, – Нік зробив паузу і продовжив: – Отже, я був тоді ще зовсім молодий, останній курс університету. Студентське життя, безсонні ночі, прогуляні пари. А ще катастрофічна нестача грошей. То ж прийшлось влаштовуватись на роботу. Розіслав я своє резюме, пройшов кілька співбесід, порівняв перспективи та зарплату і вибрав, на свою голову, той Serve.
– Serve? – перепитав Джо.
– ServeSoft, – пояснив Нік, – Так от. Працюю я вже там п’ять років кодером. Ніякого тобі підвищення чи росту. Нудьга страшенна. Гроші ніби і є, але всі, кого я знав, вже отримують більше та й працюють якось цікавіше.
– Отже, ти хочеш щоб цього ніколи не було? – сказав Джо.
– В точку, – відповів Нік. – В мене ж були інші варіанти і тепер то я знаю, що вони були кращі
– Ну що ж, успіху тобі з цим, – МакРілл легенько посміхнувся.
– Ей, а як же ти? Тепер твій хід, – Ніку схоже кортіло послухати історію Джо.
– Та біс з тобою, слухай, – Джо прокашлявся і неохоче почав розповідати: – Схоже в мене теж була помилка молодості. Було це майже влітку, як от тепер. Ми поверталися з кіно: я і Рейчел. Вона була красивою, як янгол, і хитрою, як сам чорт... – він зупинився і замріяно подивився в нікуди, проте за мить продовжив: – Ми вже досить добре знали один одного, але нічого крім дружби в нас не було. Я завжди хотів це змінити. Але всі мої спроби через нерішучість чи з якихось інших причин, були марними. Але все мало змінитись того вечора. Настрій у нас був пречудовий, фільм, як тепер пам’ятаю, був шикарний, тож все йшло так, як я й планував. Ми прогулялись по місті, зайшли на морозиво в кафе і, так як надворі ставало холодніше, вона натякнула що пора б вже йти. Я запропонував провести її додому, і вона, певна річ, не відмовила.
– І, дай вгадаю, – Нік перервав оповідь, – ви почали зустрічатись, одружились, а вона виявилась ще те стерво? То ж тепер ти тут, бажаєш, щоб це все ніколи не ставалось?
– А нехай тобі! – спалахнув Джо і додав спокійніше: – Ні. Все було не так. Ти будеш слухати чи як? Нік ствердно кивнув і Джо продовжив:
– Я провів її до будинку і ось ми стоїмо, дивимось одне на одного, вона збирається прощатись і тут кляті слова застрягають в мене в горлі! Я нічого не міг з собою вдіяти, відчував себе як та мала дитина, яка раптом побачила щось велике і незрозуміле, те, з чим до того вона не зустрічалась. Я лише по дурному всміхнувся їй, вона по дружньому помахала мені рукою і ми розпрощались. Після того, певна річ, були ще моменти, але про цей я жалкую найбільше. Не будь би я таким стовпом в той вечір, все б склалось по іншому. – Хтозна, – багатозначно промовив Нік.
(кінець першої частини)

pRosy Tales
Linked by Oission


Детальніше
Автор: о квітня 20, 2018 Немає коментарів: Edit
Мітки: , , ,

Помилка молодості ІІ

квітня 20, 2018 0

– Наступний! – пролунало майже під самим вухом у Джо. Він повернувся і з подивом виявив, що підійшла його черга. Нік побажав удачі на прощання, але Джо був надто збуджений щоб його слухати. Він підійшов до невеличкого віконця, де за склом, як у акваріумі, сидів оператор. Оператором була жінка з беземоційним обличчям і туго заплетеним волоссям. Одягнена вона була за офісним стилем у білу, акуратно випрасувану, сорочку.
– Дата і час візиту? – спитала вона.
– 25 травня 2016 року, 21.00, – знервовано промовив Джо.
– Місце?
– Іст-Віллидж, Шоста Східна вулиця.
– Секундочку, – відказала жінка, – за заданими параметрами хвилина перебування обійдеться вам у 358 доларів. Яку обираєте тривалість?
Джо був готовий до такої суми, тому твердим голосом сказав:
– 15 хвилин.
– До оплати 5370 доларів.
Поки Джо оплачував, оператор почала короткий інструктаж:
– У всьому дотримуйтесь вказаних інструкцій. Зараз ви отримаєте жетон, яким зможете скористатись у будь-якій вільній кабінці. Як тільки ви розпочнете, запуститься відлік на 15 хвилин. Про закінчення відліку вас попередить сигнал. Після закінчення ви відчуєте невелике запаморочення, постарайтесь ні про що не думати в цей момент. Ви не пам’ятатимете подій останньої доби. За всі скоєні дії адміністарція відповідальності не несе. Які-небудь запитання?
Запитань у Джо не було, тому він повільно підняв жетон і взявся шукати поглядом вільну кабінку. Знайшовши таку, він, з передчуттям переломного в житті моменту, попростував до неї. Тим часом, Нік, який спостерігав за ним віддалік, помітив якусь дивну невпевненість в його ході, але ось Джо зник за білими дверима і над входом засвітився відлік – 15:00.
– Цікаво, як він там? – подумав Нік. – За 15 хвилин можна накоїти чимало дурниць.
Хвилини тягнулись повільно, Нік знічев’я думав про близьку зміну роботи і про перспективи, які чекали на нього. Також, не в останню чергу, йому була цікава доля його випадкового співрозмовника. Нарешті останні хвилини на табло збігли, і з-за дверей показалась постать Джо. Він злегка змінився на обличчі, але більше ніяких явних змін Ніку помітити не вдалось. Вигляд в нього був розгублений, Нікові він нагадав людину, яка прокинулась після денного сну і намагається зрозуміти де вона. Та ось він попростував по наміченому стрілками «коридору», читаючи розвішені для таких випадків інформаційні стенди і скоро зник з поля зору Ніка.
Наступного дня у залі ЦЗМ було як завжди людно. Довгі черги тягнулись до скляних віконець, вздовж стіни вишикувався ряд білих кабінок з мигаючими цифрами над дверима. Рейчел МакРілл, перечитавши довідкову інформацію, стала в кінець черги, попутно збираючись із думками і ховаючи обручку в кишеню.
– Наступний! – знову пролунало на ввесь зал.
* * *
Центр Зміни Минулого (скорочено ЦЗМ) був унікальним у своєму роді закладом. Він надавав можливість один раз змінити своє минуле і через це користувався величезною популярністю. Ніхто не знав, як він працює і які можуть бути наслідки, але охочих виправити «помилки молодості» від того менше не ставало.


Painted by Oission (Pedro Lopes)

Детальніше
Автор: о квітня 20, 2018 Немає коментарів: Edit
Мітки: , , ,

17 квітня 2018 р.

Багатство дракона

квітня 17, 2018 0
Дракон повільно заліз у свою печеру. Досадно видихнувши струменем гарячої пари, він влігся там, де ще недавно лежала його купа золота. Без дзвінких монет, виблискуючих всіма барвами самоцвітів, золотих кубків та прикрас, так дбайливо відібраних ним, печера тепер більше скидалась на темну нору. «Та й чорт з ним, з виглядом, – подумав він, – як тепер спати на цій кам’яній підлозі ? Я надто старий, щоб отак-от лежати на цій вогкій землі. Ще чого доброго підхоплю якусь болячку».
Дракон і справді був старий. Цього року йому виповнювалось 386 років – поважний вік за мірками драконів. На його рахунку було кілька сотень мандрівних лицарів, з півсотні чарівників, і навіть, він цим особливо пишався, 5 викрадених принцес. Про його буремне минуле яскраво свідчили шрами на його тілі, відколоті лусочки та де-не-де продірявлені крила.
 «Може таки не варто було цього робити? – вів далі дракон, – все ж золото є золото».  Блискуче і приємне на дотик, воно так милувало його око в довгі зимові вечори. Але він знав, що так було потрібно. Мимоволі він знову згадав свою останню сутичку, коли ледь не позбувся свого багатства, а може й життя. «Часи змінюються і навіть коли ти дракон, потрібно йти в ногу з часом. А мені потрібна стабільна і мирна старість» – виправдовував він себе. Він згадав розширені від страху очі банківського клерка, коли на поріг банку з’явився дракон. «Криптовалюти?» – перепитав той, і вираз жаху на його обличчі змінився здивуванням. «Атож, – підтвердив дракон і додав: – Хочу щоб ви оцінили мої багатства, а потім перевели всю суму в біткоїн..».
Із такими думками дракон поринув у сон на жорсткій та вогкій підлозі. На його лускуватій лапі лежала маленька золота флешка із золотим ланцюжком.  Навіть коли ти дракон, потрібно йти в ногу з часом.

pRosyTales
Sleeping dragon by Oission


Детальніше
Автор: о квітня 17, 2018 Немає коментарів: Edit
Мітки: , , ,

На межі добра і зла

квітня 17, 2018 0
Віра в героїзм створює героїв
«Ти ж міг їх врятувати! – крикнув лиходій, – врятувати їхні нікчемні життя!». «Міг, – спокійно сказав герой, – але не врятував». Повільною ходою він пройшов по суміші розбитого скла, розкиданих паперів, що все ще тліли і уламків того, що ще кілька хвилин тому було частиною великого офісного центру. Спершись на одну з перекинутих машин він запитально подивився на лиходія. Лиходій не забарився з відповіддю. «Якого біса ти стоїш тут і вдаєш ніби нічого не сталось?» – крикнув той, із властивим йому запальним тоном. «Ти ж бляха герой, а герої рятують людей!». «Ну і що з того? – недбало кинув герой, –  може вони самі не хотіли, аби я їх рятував» «Що?! – лиходій вирячив очі, – хіба ти не чув їхніх благань, криків про допомогу?» «А хіба ти зачинив всі двері, заховав десь цю бомбу чи що там в тебе було? – герой кілька секунд помовчав і додав: – що заважало їм врятуватись?» «Я, – злісно вишкірився лиходій, – я почав би вбивати їх, як тільки вони спробували б втекти!» «Ти б однаково не вбив їх усіх, – герой ліниво потягнувся, – просто не встиг би фізично. А якщо хтось спробував би винести подалі цю вибухівку і таким чином врятував би всіх інших? Чи попробував би розмінувати її самостійно. Інтернет ж ти їм не вимикав». «Цей хтось мав бути ти! – лиходію це вже почало набридати, – вони чекали на тебе!». «На мене? – героя схоже тішив цей діалог, – а чому саме на мене? Ну врятував я там когось кілька разів, і що з того? Тепер можна нічого не робити і чекати на мене?» Лиходій мовчав, не знаючи що відповісти. Герой, скориставшись із хвилинної паузи ніяково мовив: «Ну я тоді цей, пішов. Ти вже сам тут далі якось». І, не дочекавшись підтвердження, він попрямував собі геть, обережно переступаючи через черговий понівечений труп. «Надіюсь тут швидко все приберуть», – кинув він наостанок. Але лиходій його не чув. Задуманий, він втупився поглядом у результат своєї роботи. Десь далеко вили поліцейські сирени. Вітер неспішно розносив залишки чорного диму і запаху тліючих останків. 

pRosyTales
Image via Warner Bros./DC Comics/Christian Lorenz Scheurer
Детальніше
Автор: о квітня 17, 2018 Немає коментарів: Edit
Мітки: , ,

Невиліковна хвороба

квітня 17, 2018 0
«Хто там у нас сьогодні?» – сухо спитав лікар. «Наче йому не все одно», – подумала медсестра, низенька жіночка років сорока, проте вголос сказала: «Четверо. Нічого надзвичайного, але оцей, – і вона показала пальцем кудись в кінець кімнати, – схоже потребує нашого втручання». Лікар поглянув туди, куди вказувала медсестра і, повагавшись кілька секунд, підійшов, жестом запрошуючи сестру за собою. В кінці кімнати стояло нічим не примітне лікарняне ліжко, на якому, скрутившись, лежав юнак років двадцяти. Його погляд був спрямований кудись вгору, груди важко підіймались, а губи були міцно стиснуті. «Що з вами, юначе?» – майже лагідно спитав лікар. «Серце..», – ледь чутно вирвалось у відповідь. Лікар зняв із шиї стетоскоп і кивнув сестрі. Дочекавшись, поки сестра підніме футболку хворого, він приклав стетоскоп до грудей. Послухавши вже знайомий йому звук, лікар сумно відклав прилад і спитав: «І давно це у вас?». «Три... роки. Може три з полов... половиною», – тихо пробурмотів юнак. «І ви ввесь цей час терпіли? – вражено спитав лікар, – навіть не пробували звернутись по допомогу?». «Яка, чорт забирай, допомога?» – очі юнака на мить зблиснули, але зразу ж згасли і він знову втупився у стелю. «Тихіше» – заспокоїв його лікар. Він поглянув на вираз болю, який застиг на обличчі юнака, і відчув жаль за свої наступні слова: «Боюся, в мене для вас погані новини». Юнак не відповів, тому лікар продовжував: «Тут і без ехокардіографії все зрозуміло. Трансплантації не уникнути».
Залишивши хлопця на самоті зі своїми думками, лікар продовжив огляд. В інших пацієнтів стан був порівняно легший, тому виписавши одному активний відпочинок з компанією, а двом іншим кілька прийомів алкоголю у великих кількостях, лікар весело закінчив роботу фразою: «Більше відволікайтесь, панове, і воно саме з часом пройде!». Потім він перевів свій погляд в кінець палати і усмішка з його обличчя зникла. «Звернувся б ти до нас раніше, – подумав лікар, дивлячись на юнака, – А так, хіба пересадка і нове серце. Це кохання, до біса невиліковна хвороба, особливо коли воно триває так довго».

pRosyTales
Hospital room, Jay Jackson
Детальніше
Автор: о квітня 17, 2018 Немає коментарів: Edit
Мітки: , ,